Victoria Kobyliatska, novinarka, Kijev, Ukrajina.
Več kot tri mesece sem bila neprestano na telefonu. Skorajda nisem vklopila računalnika. In nazadnje se je pokvaril. Od prvega dne vojne sem bila brez službe. Donator je prekinil projekt. Stran, katere urednica sem bila, so izklopili. Zato ni bilo nobene potrebe (in priložnosti) za urejanje tekstov. A to je edina stvar, v kateri sem res dobra in edino, kar me te dni žene naprej. Vsak dan sem objavljala na socialnih omrežjih. Prebrala, premislila, ponovno objavila, izbrala nekaj slik, prevedla svoje pisanje v angleščino, iskala in prilagodila druge tekste, odgovarjala na komentarje, diskutirala. Spremenila sem se v neke vrste domači družbeni medij in ustvarjala vsebino iz prepleta bolečine in čustev. Nato, zahvaljujoč Oli Padiryakovi, urednici »Zimny«, sem začela delati kot freelancerka: pisala tekste, snemala intervjuje z ženskami v ukrajinski vojski. Zdelo se mi je, kot da mi je Ola osvetlila pot, da so moji teksti postali bolj strukturirani in uporabni. To mi je povrnilo občutek, da sem živa in moj glas nekaj pomeni. Kajti vojna je bila neznosno boleča. In ta način »komunikacije s svetom« mi je nekako pomagal najti ravnotežje in zalizal moje rane.
УСІ СТАДІЇ НЕПРИЙНЯТТЯ ВІЙНИ
Вікторія Кобиляцька, журналістка, м. Київ
Упродовж усіх цих трьох із гаком місяців я буквально «сиділа» в телефоні. Комп’ютер майже не вмикала. А насамкінець він ще й зламався. З першого ж дня я лишилася без роботи. Донор призупинив проєкт. Сайти, де я була редакторкою, перестали працювати. Тож особливої потреби (та й можливості) працювати з текстами не було. Але це єдине, що я справді гарно вмію, і єдине, що тримало мене всі ці дні. Я щодня писала пости в соцмережах. Щось читала, рефлексувала, репостила, добирати якісь картинки, перекладала свою писанину англійською, шукала й припасовувала до дописів кришмітки, відповідала на коментарі, дискутувала… Перетворилася в таке собі доморощене ЗМІ — де клубок болю та емоцій продукує контент. Потім завдяки редакторці «Зміни» Олі Падіряковій почала фрілансити — писати колонки, записувати інтерв’ю із жінками, які взяли до рук зброю… Оля ніби дала мені до рук ліхтарик, бо до того я ніби рухалася в темряві навпомацки, але зрештою писанина стала структурованішою і такою, з якої більше користі. Це нагадувало мені, що я жива, що мій голос щось важить. Бо війна просто нестерпно боліла. А такий формат «роз- мови зі світом» допомагав якось балансувати й «зализувати» рани. У пошуках конструктиву.