Marianna Kolodiy, socialna aktivistka, učiteljica na srednji šoli.
Februarja 2022 je vojna trajala že 8 let, moja hči je bila stara 8, moj sin 2 in ne poznata Ukrajine, ki ne bi bila v vojni. Ta vojna je kot maraton izgub in pridobitev, porazov in zmag, padcev in uspehov, teče naprej kot življenje in je del mojega življenja. Začetek leta 2022 je bil zame zelo intenziven, s kolegicami smo pripravljale praznovanje ob 100. obletnici Ženskega gibanja v Zakarpatju. Imele smo veliko načrtov in bile polne pričakovanj. Opozorili so nas na možnost, da Rusi izvedejo invazijo, a nismo mogli verjeti, da bi bilo to mogoče. »Lahko ljudje v 21. stoletju hrepenijo po vojni?« sem se spraševala. In si odgovarjala »Ne, ne morejo.« 24. februarja 2022 me je mož zjutraj zbudil, rekel, da so bombardirali Kijev, se oblekel, spil kavo in odšel na vojaški urad. Ne morem se spomniti ničesar drugega iz tega dne. Tako se je zame in za mojo družino začelo novo poglavje vojne. To je novo poglavje čustev, tesnobe, strahov in izgub.
МОЇ ХРОНІКИ ВІЙНИ
Маріанна Колодій, громадська активістка, викладачка, Ужгород
Лютий 2022 року. 8 років триває війна, моїй донці 8 років, синові — 2 роки. Вони жодного дня не жили в Україні без війни. Ця війна — це марафон втрат і здобутків, поразок і перемог, невдач і успіхів, плинності життя і народження нового. Вона — частина мого життя. Початок 2022 року у мене вийшов метушливим. Я разом з колегами готувалися відзначати 100-річчя Жіночого руху на Закарпатті. У нас була купа планів і очікувань. Ми були стривожені ймовірністю повномасштабного вторгнення росії, але не вірили, що це можливо. «Хіба у ХХІ столітті люди можуть жадати війни?» — запитувала я себе. І відповідала: «Ні, не можуть». 24 лютого 2022 року. Мій чоловік розбудив мене зранку, сказав, що бомбардують Київ, одягнувся, випив кави і пішов до воєнкомату. Я не можу пригадати про цей день більше нічого. Так для мене і моєї сім’ї почалася нова сторінка війни. Це — нова сторінка переживань, тривог, страху та втрат.