Hanna Yurchenko, muzejska delavka, Dnipro, Ukrajina.
Prve dni smo bili prepričani, da se bo vojna končala v tednu dni, no dobro, v mesecu … in da se bo končala z našo zmago. A februar se je iztekel, sledil mu je marec. In vojna se ni končala. Spomnim se, da sem delala v muzeju. Namestniku direktorja sem predlagala, da bi ponovno začeli z nekaterimi pedagoškimi programi v muzeju. Izkazalo se je, da je mnogo kolegov podobnih misli. In tako smo se odločili, da se skupine vrnejo v muzej. Vprašanje pa je bilo, kje naj programe izvajamo. Niso mogli biti niti v razstavnih prostorih niti v depojih. Prvo učno uro sem imela kar v svoji pisarni. Ampak tam so ogromna okna. In s sodelavci smo prišli na idejo, da bi vzpostavili muzejsko središče. Izbrali smo neke vrste klet, kjer so bile do 24. februarja pisarne oddelka antiterorističnih organizacij, a vodja oddelka se je pridružil vojski in raziskovalec je šel med prostovoljce. Tako smo ponujali pedagoške vsebine, dajali intervjuje za televizijo, govorili o kulturi. A je premalo. Za prave entuziaste ni dovolj.
КУЛЬТУРНИЙ ФРОНТ У БЛИЗЬКОМУ ТИЛУ
Ганна Юрченко, музейниця Дніпро — Дніпро
Перші дні була віра в то, що війна закінчиться за тиждень, ну добре, за місяць… І закінчиться саме нашою перемогою. Лютий добіг кінця, за ним і березень. А війна не закінчувалась. Я згадала, що я — музейниця. Запропонувала заступниці директорки спробувати відновити якусь освітню музейну роботу. Виявилось, що такі думки були в багатьох колег. Отже, сказано — зроблено! Повертаємося до музейних занять. Питання — де? Не експозиційні зали. Не приміщення, де є фонди. Перше заняття я провела у власному кабінеті. Але тут величезні вікна. І так ми колективом дійшли до необхідності організувати музейний хаб. Знайшли напівпідвальне приміщення… До 24 лютого це були кабінети відділу АТО. Але його завідувач знову повернувся на фронт, а наукова співробітниця — до волонтерської роботи. Заняття проводимо, на телеканали ходимо, про культуру розповідаємо. Але мало. Музейній душі все мало.