Natalya Pokolenko, Kostyantinivka; Kijev, Ukrajina.
Moja hči je živela v 15. nadstroju študentskega doma. Tistega dne je skupaj z več kot sto drugimi študenti odšla v klet in začeli so s čiščenjem, saj univerza ni imela pripravljenih vojnih zaklonišč. Zato so jih mladi med obstreljevanjem pripravili sami. Dva tedna smo jo pregovarjali, naj zapusti mesto. Midva in njen boter iz Kijeva smo jo želeli priti iskat, a je vsakič zavrnila in ostala v kleti študentskega doma. Nato se je pregovarjanju pridružil še njen fant iz Kamayinskija v Dniepropetrovski regiji in uspeli smo jo pregovoriti. Njena pot na železniško postajo v Harkovu bi lahko bila zgodba zase. Mož je rekel, da je tistega dne skoraj osivel. Na poti iz študentskega doma je hči neprestano slišala eksplozije, taksist je njo in nekaj drugih študentov, s katerimi je bila, odložil kar v predmestju Harkova, ker ni mogel do tja, kamor so bili namenjeni. Od tam so hodili nekaj kilometrov do glavne železniške postaje. Na trgu pred postajo je na dežju stala osem ur. Le ženskam z malimi otroki so dovolili vstopiti na postajo, ostali so stali zunaj. Končno je skozi podhod prišla na peron. Vlak je zamujal, kot vse tistega dne. Namesto ob sedmih zvečer je v vagon vlaka vstopila ob enajstih. Naslednje jutro je bila varna in z možem sva si končno lahko oddahnila.
Njena zgodba
МИ НЕ ХОТІЛИ ВДРУГЕ ОПИНИТИСЯ В ОКУПАЦІЇ
Наталя Поколенко, підприємниця, Костянтинівка—Київ
Моя донька живе у гуртожитку на 15 поверсі. Цього ж дня вона та ще понад 100 студентів спустилися до підвалу та почали прибирати там — університет не готував сховищ чи укриттів до війни. Тож молодь робила це самотужки вже під час обстрілів. Два тижні ми вмовляли її по телефону виїжджати з міста. За нею готові були їхати ми, її хрещений батько з Києва, але вона весь час відмовлялася виходити з підвалу гуртожитку. Поки в один день ми стали ще більш рішуче наполягати, до наших вмовлянь долучився її хлопець з Кам’янського, що на Дніпропетровщині. Так доньку вдалося переконати. Її дорога до вокзалу у Харкові та посадка у поїзд — окрема історія. Як каже мій чоловік, того дня він ледь не посивів. У дорозі з гуртожитку донька чула постійні вибухи, таксист висадив її та ще кількох студентів, що були з нею, просто у центрі Харкова. Звідти вони йшли до вокзалу кілька кілометрів. Там, на привокзальній площі, під дощем, вона простояла вісім годин. До вокзалу пускали лише жінок з маленькими дітьми. Решта стояла просто неба. Врешті, зайшли до метро через підземний перехід. З нього і вийшли на перон. Її потяг запізнювався, як і усе в той день. Близько 23 години замість 19 години донька сіла у вагон. Наступного ранку вона була у безпеці — ми з чоловіком видихнули. Ми з чоловіком кілька тижнів, поки були вдома, допомагали. Поїхали до місцевої територіальної оборони та робили те, що було потрібно: насипали мішки з піском, облаштовували блокпости, друкували вивіски, таблички та усе, що просили.