Slava Svitova, pisateljica, Kijev, Ukrajina
Natanko vem, kako je. Ko boli duša. Ko ste ti in tvoji sorodniki hvala bogu živi, a te boli duša. Ko tvoja hiša še stoji, a je vse v tebi v ruševinah. Ko en trenutek jočeš in ne moreš nehati, drug trenutek pa ne moreš jokati, tudi če bi želel. Ko te en dan ni strah ničesar, naslednji pa drgetaš od strahu. In tvoja duša boli ves čas. Skoraj vsak dan od začetka vojne se skušam opominjati kdo sem bila. Govorim si: poglej, poglej nazaj, spomni se kdo si. Spomni se, kako izjemno močna ženska si bila. Poglej, si govorim. Poglej vse tiste, ki so bili pred tabo, preživeli so tako Ruse kot Sovjete, preživeli so vojne mesoreznice, preživeli so. Njihovi otroci so preživeli. Ženske so pekle pite. Vezle so majhne križce na blazine. In preživele. Doživele so visoko starost, vsaka njihova guba je odražala izkušnje in bolečino, in njihove strahove in njihovo vero, in njihovo upanje in ljubezen.
Njena zgodba
НАС НЕМОЖЛИВО ВБИТИ
Слава Світова, письменниця Київ
Я знаю тепер точно, як це. Коли болить душа. Коли і жива, дякувати Богу, і здорова, і всі рідні також, а душа болить. Коли і дім вцілів, і ти сама вціліла, а всередині чомусь усе взялося тріщинами. І сльози то є, то нема. То нема, то раптом їх неможливо зупинити. Коли страху то нема, то є такий сильний, що аж нудить, і дихати важко. І душа болить. Чи не кожного дня від початку війни я намагалася собі нагадувати. Казала собі: подивися, озирнися назад, згадай, хто ти є. Згадай, якими були усі сталеві жінки твого роду. Подивися, казала собі. Подивися на них, он же вони за спиною стоять, пережили і німців, і совєти, пережили суцільну м’ясорубку, і вижили. Дітей виховали. Пекли пироги. Вишивали подушки маленьким хрестиком. І вижили. Дожили до самісінької старості, в кожній зморшці своїй пронесли свій досвід, і свій біль, і свій страх, і свою віру, і свою надію, і любов.