Roshchina Muza, psihologinja, Kijev, Ukrajina.
Glede na to, da sem v mirnih časih kot prostovoljka sodelovala z dobrodelnimi organizacijami in se vključevala v socialne projekte (podpora otrokom brez staršev, ženskam, žrtvam nasilja in zlorab), sem razumela pomen psihološke podpore med vojno. Zato sem se takoj pridružila prostovoljnemu delu psihologov. To niso bila le običajna svetovanja in podpora, ampak tudi preprosto poslušanje, terapevtski pogovori, vaje, metode in celo skupinsko ustvarjanje. Pogosto so me klicali ponoči, večinoma od dveh do štirih zjutraj. Nikoli ne bom pozabila nekega večera, ko sva skupaj s starejšo gospo tiho prepevali ukrajinsko ljudsko pesem “Chornobryvtsi” in sem jo obranila pred strahom in osamljenostjo … Naslednje jutro sem z veseljem napisala še terapevtsko pravljico za malega dečka o supermočeh, da bi mu pomagala obvladati nočne more. Spominjala se bom, kako pogosto so se pogovori začeli brez besed, ljudje so samo jokali in jokali, niso mogli nehati, kot bi izjokali vso bolečino, vso žalovanje, vse izgube, kot bi se poslovili od življenja »pred vojno«.
Я ПРОСТО ЖИВУ ПІД ЧАС ВІЙНИ
Муза Рощина, психологиня, м. Київ
З огляду на те, що і у мирні часи я активно займалась волонтерською діяльністю співпрацюючи з благодійними організаціями, долучаючись до соціальних проєктів (підтримка дітей позбавлених батьківської опіки, жінок, які зазнали насильство), я розуміла важливість психологічної підтримки в умовах війни, тому одразу вступила до волонтерського руху психологів. Це були не лише звичні консультації та психологічна підтримка, а й просте вислуховування, розрада у вигляді терапевтичної бесіди, вправ, методик та навіть у формі спільної творчості. Досить часто до мене телефонували вночі, найчастіше це було між 2 та 4 годинами. Ніколи не забуду, як однієї ночі з літньою жінкою ми разом тихенько співали «Чорнобривці», рятуючи її від страху та самотності, а наступного ранку я вже писала чергову терапевтичну казочку для маленького хлопчика про супер-сили, щоб подолати його нічні кошмари. Я також пам’ятатиму як часто консультації починались з того, що не сказавши ані слова, люди просто плакали й плака- ли, не в змозі зупинитись, ніби виплакуючи весь біль, все горе, всі втрати, ніби прощаючись та підводячи риску під життям, що звалося «до війни».